Історія методик крою

Одним з кардинальних чинників, які відрізняють рід «люди» взагалі, і вид «людина» (Homo sapiens) зокрема, від інших живих істот, є застосування одягу. Люди — єдині живі істоти, що створюють та носять одяг (за винятком деяких видів домашніх тварин, яких одягають їхні господарі).

Одяг — сукупність виробів, що одягаються людиною з метою убезпечити своє тіло від негативного впливу навколишнього середовища, комах, токсичних речовин, зброї та інших загрозливих для здоров'я факторів. Крім цього одяг виконує естетичні функції, різні його елементи наділені культурним та соціальним значенням.

Кроїти (франц. tailler) — у перекладі буквально означає «робити за зростанням, за міркою».

Мистецтво створення одягу має історію, таку ж давню, як історія самого людства. У міру розвитку людства все більш важливим і різнобічним стає мистецтво створення одягу, зокрема методи конструювання одягу та технологія його пошиття.

Одяг класифікується за способом носіння, характером кріплення на тілі людини та крою. Можна виділити такі класифікаційні види одягу:

1) Некроєний незшитий одяг (драпірований) – одяг з одного шматка тканини, яким обгортають або драпірують тіло;

2) Зшитий одяг простого крою - накладний одяг, який надягають через голову. Приклади: одяг у вигляді шматка тканини з отвором для голови – стародавні плащі, пончо); тунікоподібний крій, коли основою є зігнуте навпіл полотнище тканини без плечових швів - тип туніки або сорочки);

3) Зшитий одяг складного крою – розстібний (що має спереду застібку зверху до низу, типу халата) чи повторююча форми людського тіла (одяг європейського типу) - досягається складним кроєм, тобто. розгорткою об'ємних форм на площині (рельєфи, виточки тощо).

Раннім етапам розвитку людства відповідає одяг першого типу – некроєний, незшитий, драпірований. Як відомо, розвиток людства почався з територій спекотної Африки, на яких древнім людям був потрібний мінімум одягу, що виготовляється за найпростішими правилами: пов'язки на стегнах, пояси, до яких могли прикріплюватися найпростіші фартухи, драпірування. Це метод моделювання «від клаптя тканини». У класифікації систем крою цей етап може також називатися «нульовий», або «попередній», т.к. крою як такого взагалі не було.

У міру поширення людства різними кліматичними зонами виникає одяг другого типу: зшитий одяг простого крою, досі широко поширений у великої кількості народів на величезних територіях. До цієї групи можна віднести одяг стародавніх цивілізацій – грецькі хітони, гіматії та хламіди, римські тоги та туніки, стародавній одяг ряду сучасних народів – у тому числі пончо південноамериканських народів, давньотурецькі халати, одяг стародавніх слов'ян.

Одягу цього етапу відповідають способи моделювання «на основі прямого крою». Цей одяг не потрібно підганяти по фігурі, у ньому використовується мінімум швів – найчастіше вертикальних. Видима складність одягу досягалася не кроєм, а моделюванням - так, римські туніки іноді виглядали приголомшливо, але це не був результат крою та шиття. Такого ефекту вимагали драпірування, обгортання тощо.

Одяг третього виду почав з'являтися на пізніших етапах розвитку древніх цивілізацій, коли ще широко застосовувався одяг другого виду. Наприклад, штани з'явилися за часів тих самих римських тунік. Часто одяг третього типу виникав з урахуванням попередника шляхом ускладнення її форми (наприклад, в прямокройных сорочках, халатах стали з'являтися рукави дедалі складнішої форми – наприклад, виникли каптани) чи «спеціалізації» одягу окремих частин тіла (так з'явилися спідниці). Цьому етапу відповідає конструювання за допомогою криволінійного крою. У такому одязі використовується безліч швів, лінії яких проходять по виступаючих і увігнутих поверхонь тіла і через межі м'язових та кісткових сполук. І ось лише на цьому етапі почали з'являтися різні системи крою.

В історії крою є десятки методик конструювання. Існуючі методи конструювання за точністю та обґрунтованістю одержуваних результатів можна розділити на наближені та інженерні. Інженерні методи – це методи тріангуляції, сіючих площин, конструктивних смуг та метод геодезичних ліній. Наближені методи – це муляжний, розрахункові, геометричні та клієнтоорієнтовані методи В інженерних методах побудови основ своє практичне застосування отримав метод геодезичних ліній. Його почали застосовувати під час сканування фігури. На цьому докладно зупинятись не будемо. А ось про методи, які отримали своє практичне застосування, поговоримо докладніше.

Наближені методи

Муляжний метод — метод обробки форми відомого виробу для уточнення та коригування їх у натуральну величину. Форма може бути отримана будь-яким методом: наколкою, побудовою розрахункової конструкції, за допомогою базових лекал або готових викрійок. Прийоми муляжного методу використовуються також під час проведення примірок у процесі виготовлення (пошиття) одягу.

Муляжний метод з'явився багато століть тому і досі не втратив своєї актуальності.

При створенні нових форм одягу та його індивідуальному виготовленні без застосування цього методу просто не обійтися. Сьогодні закрійники, які працюють з індивідуальними клієнтами і не розуміють логіки побудови основи, «наосліп» використовуючи розрахунково-графічні методи побудови або готові лекала, використовують саме муляжний спосіб для припасування неправильно побудованої основи на клієнті. А ось кількість примірок залежить вже від досвіду закрійника та від точності побудови основи.

Муляжний метод часто плутають із методом наколки.

Метод наколки — метод моделювання одягу, основу якого творчий пошук об'ємної форми на манекені чи фігурі людини.

Якщо муляжний метод передбачає зміну муляжу вже готового крою, то метод наколки є самостійним способом крою одягу. З його допомогою можна розколювати і базові конструкції, і створювати нові форми одягу. Наколку можна виробляти і на манекені, і на клієнті з огляду на всі індивідуальні особливості конкретної фігури.

Але це досить дорогий метод, тому що потрібно працювати від цілого шматка тканини, поступово відрізуючи все зайве. На створення моделі можна витратити не один день. З боку метод наколки здається простим і доступним, але без певних знань, безумовного смаку та великої професійної майстерності працювати з методом неможливо. І навіть за високої кваліфікації, точність отримання основ одягу наколкою недостатньо висока. Тому метод наколки не придатний для масового виготовлення одягу в промислових умовах, зате успішно застосовується багатьма дизайнерами для створення незвичайних форм одягу.

Наколка та муляж — дуже близькі поняття. Іноді їх важко розмежувати.

І в тому, і в іншому методі працюють від шматка тканини. Різниця в тому, що в муляжі вихідний шматок тканини може бути викроєний будь-яким способом і за допомогою муляжу доведений до досконалості або цікавих конструктивних форм. А в методі наколки обов'язковою є робота від шматка тканини навіть для створення звичайних базових конструкцій.

На сьогоднішній день ті, хто працює в техніці наколки, особливо не замислюючись, іноді називають його макетуванням або муляжем.

Розрахункові методи

Розрахункові методи поділяються на - розрахунково-графічні, пропорційно-розрахункові, розрахунково-аналітичні та клієнтоорієнтовані. Формування розрахункових методів конструювання одягу розпочалося наприкінці 18 – на початку 19 ст. Висококваліфіковані закрійники, узагальнивши свій досвід роботи, стали застосовувати нескладні розрахунки та графічні побудови для попередньої розробки креслень крою. Відомо кілька десятків розрахункових методів.

Не заглиблюючись в історію крою, все ж таки хотілося б зупинитися на деяких відомих сучасних методиках крою детальніше. У другій половині 19 століття з появою сантиметра як загальної одиниці виміру з'явилися і системи крою, які намагалися за допомогою формул описати контур фігури людини. За основу, як правило, бралася умовно-типова фігура певного розміру і, відштовхуючись від неї, намагалися описати фігури інших розмірів.

Якщо оцінити рівень складності та точності побудови можна сказати, що найбільш складними та найменш точними були перші розрахунково – графічні методи крою. Ми розглянемо докладніше

Розрахунково-аналітичні методи

З появою необхідності масового пошиття одягу великого поширення набули розрахунково-аналітичні методи – ЄМКО ЦНДІШП, ЄМКО РЕВ.

З 1959р. ЦНДІШП (Центральний науково-дослідний інститут швейної промисловості) проводив роботи зі створення єдиної методики конструювання чоловічого, жіночого та дитячого одягу (ЄМКО). В основу єдиної методики було покладено розрахунково-аналітичний метод, за яким креслення конструкції будують шляхом геометричних розгорток згладженого контуру фігури людини з припусками на вільне облягання та декоративне оформлення. В основу покладено таблиці вимірів, отриманих на базі вимірів. Розрахунково-аналітичний метод передбачає єдиний підхід до конструювання чоловічого, жіночого та дитячого одягу. Наприклад у чоловічому одязі, з 325 припусків, вибирається близько 20 припусків. Ці припуски вибиралися, спираючись на інтуїцію. Це було важко не лише для початківця, а й для досвідченого конструктора. Ось цю методику крою часто й викладали у ВНЗ. Якою була мета? Важко сказати.

Кому доводилося, хоч одного разу, будувати креслення за цією методикою випробували на собі, що незважаючи на громіздкість графічних побудов та розрахункових формул, навіть при вдалому на перший погляд виборі припусків, основа все одно не виходить точною і вимагає додаткового уточнення в процесі примірок . І, звичайно, конструктор, який витратив багато годин на креслення, і не отримав належного результату, приходив до висновку, що якщо не уникнути примірок і підгонок, зручніше було б користуватися спрощеним способом побудови первинного креслення або вдосконалювати вже перевірені і відпрацьовані конструкції. Найчастіше приходили до використання готових типових лекал та їх припасування по фігурі методом муляжу на примірці.

Надалі було розроблено так звану ЄМКО РЕВ, яка узагальнила досвід конструювання країн-учасниць колишнього РЕВ. Країни РЕВ теж ускладнювали крій не менше, ніж радянські конструктори. Щоправда, розрахунки було уніфіковано, спрощено класифікацію припусків. При цьому методи побудови окремих вузлів ще більше ускладнили методику конструювання і не зробили її краще і надійніше за попередні. У звичайній практиці конструювання вона скоріше служить спільною мовою передачі інформації. Методика спочатку і планувалася до роботи на ЕОМ – це наша здатність все ускладнювати дала можливість використовувати її під час навчання конструюванню. Однак сьогодні, використовуючи САПР, така докладна деталізація стає цілком доречною. Це дозволяє на базі ЄМКО РЕВ та ЦНДІШП, доповнюючи та вдосконалюючи те, що було зроблено, використовувати ці розробки із застосуванням комп'ютерних технологій. Цим зараз і займаються методики САПР. Однак ті, хто сподівається на ці методи, як на панацею, помиляються, оскільки можливості САПР – це лише блискавично за допомогою комп'ютера розраховувати дані, закладені конструктором. Тобто. САПР – це людська думка, швидко розрахована та реалізована. А якщо ця думка помилкова, то і конструкція вийде неточною.

Той, хто ніколи не стикався з кроєм, ніколи, можливо, не замислювався над відмінністю однієї постаті від іншої. Проте кожен з нас приходить в магазин і вибирає собі одяг певного розміру. Але що таке розмір? Це часто обхват грудей, талії, стегон, зріст. І ми свято віримо, що, беручи, наприклад 44 розмір (обхват грудей 88см), ми свідомо отримуємо річ, що чудово сидить. Ні. Адже, при тому самому обхваті в людини може бути вузька спина і великі груди, в іншого, при тому ж обхваті - плоскі груди і широка спина. Я вже не кажу про сутулість, асиметрію та інші відхилення фігури від стандарту.

Ось ці особливості і не могли врахувати розрахунково-графічні та розрахунково-аналітичні системи крою, головним досягненням яких є створення методик для масового пошиття.

Пропорційно-розрахункові методи

Німецький метод крою "Мюллер та син". Дуже точна і грамотна побудова базової конструкції на умовно типову європейську фігуру. Крій Мюллера на 70% використовується для готового одягу Європи. І це цілком заслужено. Відточені базові конструкції основ, рукавів, комірів та регланів безумовно поставили цю методику на одне з перших місць у Європі.

Чому ж у слов'янських країнах метод вимагає ґрунтовних коригувань навіть у готовому одязі? Та тому, що європейські жінки дуже часто не відрізняються тонкою талією, сильними прогинами, великими грудьми. Німецький тип – це подовжена спинка, середні груди, стегна, сідниці. І тому, коли методика Мюллера прийшла до слов'янських країн – почалися проблеми. Наші жінки ну ніяк не хотіли вписуватись у цю схему. І тому методика почала пропонувати безліч коригувань на великі груди (у спеціальних таблицях), на нестандартну постановку постави тощо. Причому це робиться іноді шляхом розрізання вже готових базових конструкцій, що абсолютно неприйнятно для людей, які прагнуть отримувати точний крій відразу, без додаткових маніпуляцій. Метод потребує великого досвіду та інтуїції під час роботи з нестандартним клієнтом. Гідність методу – у дуже точних конструкціях на типову європейську фігуру, чоловічі фігури. Недолік – у громіздкості побудови та складності аналізу на нетипову жіночу фігуру.

Метод Лін Жака свого часу славився своєю прогресивністю. Багато досвідчених модельєрів і конструкторів Франції, а потім і інших країн користувалися ним з успіхом. Справді, стосовно методикам крою, які у той час, метод був прогресивний і дуже полегшував працю конструктора. Прекрасно дано побудову базових основ на умовно стандартну фігуру, а також грамотно та просто дано моделювання основ. Дуже багато закрійників практично користуються методом з успіхом.

Проте автор вважає, що точно розрахувати розчин нагрудної виточки неможливо, як, втім, і нахил лінії плеча, що дуже бентежить конструкторів, які працюють за іншими методиками крою і знають, що це не тільки реально, а й просто. Таблиці з розрахунковими розчинами нагрудних виточок дуже приблизна, що дає можливість похибок у крої, а також непотрібну прив'язку до розроблених таблиць. Ну, наприклад, обхват грудей чітко пов'язаний із розчином нагрудної виточки. Цілком не зрозуміла логіка такого взаємозв'язку. Ну чому при обхваті грудей 80 см розчин виточки обов'язково дорівнює 6,5 см, а при обхваті грудей 100 - 9,5 см і т.д.? Адже, при тому самому обхваті грудей спинка може бути ширше, а ступінь опуклості грудей менше. Або, навпаки – спинка вже, а груди більші.

Метод республіканського будинку моделей був розроблений у Москві і ним досі користуються як закрійники, так і вивчають студенти ВНЗ. Метод досить простий у побудові, т.к. практично не використовує громіздких формул та обчислень і досить точний у побудові плечової основи. Слабкість методу – у неточності побудови нагрудної виточки на великі груди, у нечіткості з'єднання плечової та поясної основи та у великій кількості мірок, що знімаються (24 основних та 4 додаткових). Звичайно, це вимагає часу зняття мірок, а т.к. замовник не манекен - з'являється можливість похибки при вимірі фігури. Мірки часто взаємопов'язані, тому потрібний великий досвід закрійника для роботи з методикою.

Всі ці методики поєднують прив'язка до основних вимірів: грудей, талії та стегон, а також спроба за допомогою закономірностей описати нестандартну фігуру.

Така прив'язка до типових вимірів була абсолютно зламана Валентиною Бочкарьовою. Отже, четвертий етап розвитку сучасного крою.

Клієнтоорієнтовані, андропоцентричні методи

Це конструкції, які максимально розраховані на індивідуального клієнта. Прорив у крої на нестандартну фігуру зробила Валентина Бочкарьова. У своїй методиці вона вперше підходить до крою від людини, відштовхуючись не від стандартної умовно-пропорційної фігури, а розробивши класифікацію типових фігур, що відхиляються від стандарту. Своєрідне зняття вимірів фігури з використанням принципу вертикалей та горизонталей неодноразово згодом використовувалися й у методах «Любакс», «Унімекс», Злачевської. Однак усе це не було приведено у чітку та ясну систему, багато неточностей та недомовленостей. Але ідея дала поштовх для розвитку.

Наступним етапом була Любов Аксьонова та її метод «Любакс». Вона також використовувала для вимірювань вертикалі та горизонталі. Однак пішла набагато далі, розробивши систему, що базується на введенні "норми" - методу нормованих параметрів, що використовує принцип "золотого перерізу" та класифікації фігур, застосування системи координат у вигляді сіючих вертикальних та горизонтальних площин. В результаті зведені до мінімуму виміри фігури, при цьому забезпечується точність посадки виробів будь-який тип фігури. Введення норми як одиниці виміру можна прирівняти до відкриття у сфері конструювання одягу. Завдяки цьому крій можна здійснювати за лічені хвилини та отримати точну конструкцію на будь-яку фігуру. Метод "Любакс" заснований на розвитку окоміру та логіки крою. За основу також прийнято якусь фігуру-еталон, а потім, по ходу побудови, вносяться коригування на конкретну фігуру. Таких коригувань чимало. Якісь із них можна виміряти, якісь – обчислити, якісь – визначити візуально, дивлячись на фігуру та аналізуючи її відхилення від стандарту. З одного боку, це дуже добре, тому що можна кроїти «головою», логічно мислячи і будувати викройку, не торкаючись фігури. Однак без можливості виміряти клієнта або остраху помилитися цей спосіб крою іноді викликає подив і відторгнення у маститих конструкторів одягу і у людей з технічним складом розуму. Так, будуючи, наприклад, по ЄМКО, справді не отримуєш точної основи, але велика кількість формул і обчислень вселяє повагу до методу – так мислять люди технічного складу розуму.

Тому, коли з'явився метод «генетика крою Галії Злачевської», який також заснований на принципі «золотого перерізу» - конструктори полегшено зітхнули – ось тобі і формули, і обчислення, і досить серйозне конструктивне з'єднання плечової та поясної основи, звичні таблиці надбавок. І в результаті, хоч і часу на вимірювання йде достатньо - зате основа сидить точно з урахуванням усіх особливостей фігури. Щоправда, вимірів при цьому береться чимало – тільки на побудову простої спідниці – 13. Але це того варте – конструкції справді виходять чіткими.

Наступним етапом став метод «Унімекс» - універсальна методика швидкісного крою Дніпровської. Метод поставив за мету створити найпростішу методику скоротного крою для роботи з індивідуальним клієнтом, позбутися формул і ввести в крій тільки найнеобхідніші 6 мірок, які давали б можливість отримувати автоматично точний крій на стандартну і нетипову фігуру.

В результаті в плечовій основі жодної формули та лише 5 коригувань, які іноді необхідно додати для нестандартної фігури. 6 специфічних мірок, введених в крій, убезпечили користувачів методу від помилок і похибок інших систем крою і від коригування методу «Любакс», що стали непотрібними. Використання принципу "золотого перерізу" зробило крій швидкісним і спростило для звичайного користувача. Метод дав чітке та ясне конструктивне з'єднання плечової та поясної основи з урахуванням нестандартних особливостей фігури. Однак повністю позбутися всіх формул і коригувань на нестандартну фігуру автору так і не вдалося, що говорить про те, що розвиток крою – процес нескінченний